Третя історія нахлинула неждано-негадано. Палюбуйтєсь. Нижче попередні
нереальна ситуація номер 1
нереальна ситуація номер 2

Щось пішло не так з самого початку. Льоня Черновецький це відчув як прокинувся, але відмахнувся від тривожних думок і забув, як передвиборчі обіцянки. А не треба було. Трохи потинявшись „на роботі” в мерії, вирішив сходити в кіно, а потім додому. Поїсти бульйончику, вдіти піжаму, подивитися на зорі, порахувати гроші і лягти спати.
Почалося вже з кінотеатру. Ну треба ж було в той самий час, на ті ж самі „Секретні матеріали” припертися Кличку.
- Ха-ха. Кого я бачу на Х-файлах, та ше й в кінотеатрі „Зоряний” - широко усміхнувся боксер. – Прийшов на своїх подивитися? Скучаєш? Походи тут, може когось знайомого зустрінеш, раптом прилетіли на прем’єру.
- Ееее... уууу... ну... фільм хороший... і еті...которий агент духовний... актор хороший... сматрю... – Льоня махнув рукою, - Да с кєм я разгаваріваю.
Він тільки зараз помітив, шо говорить з пупком Кличка, бо не захотів (чи не зміг) підняти голову. Продовжувати далі не хотілося і мер втік подалі у чергу за поп-корном. Поп-корн він не дуже любив, бо його від нього пучило, але Кличка він любив ще менше.

Фільм не сподобався. Якось не зміг він зосередитися на ньому. Не встигав за картинкою, пропускав діалоги, губив думку – щось його гризло. Чернівецький себе тішив, що то все Кличко і гірше вже не буде. „Майбах” віз його додому.
Не проїхавши ворота, машина зупинилася. Водій вийшов, потім відчинив двері біля мера і прорапортува: „Виходіть. У нас проблєма”.
А проблема була і полягала вона в зеленому будівельному паркані, що огороджував Льонін власний паркан, власний дім і власний сад. А точніше те, що від нього залишилося. Під парканом плакала дружина і побиті охоронці. А робітники спилювали дерева. Поруч, в тіньочку курили міліціонери.
- Еееее... еееето как? – тільки і зміг промовити Черновецький, зусиллям волі стримуючи очі, які ледь не повилазили з орбіт. – Кто разрєшил?
- Ви самі і дозволили! – щасливо промовив прораб, що підійшов до мера, як тільки той виліз з машини. – Ось документ. Київрада проголосувала, ви самі підписали. Тепер тут буде торговий центр. Класно, правда?
- Какой торговий центр? – Льоня з недовірою крутив в руках папірчик, який дійсно підтверджував право будувати на цьому місці, - Чіво ти либішся? Какой?
- А вот какой, - ще більш щасливо відповів прораб підсовуючи картинку з моделлю центру, - можете і проект побачить. Ось. Буде і парковка, і ресторани, і для дітей майданчик, і для інвалідів і пенсіонерів. Ви ж любите дітей і інвалідів?
- Люблю, - якось невпевнено буркнув Льоня, він все ще не міг зосередитися - Аааа... ааа гдє я буду жить?
-Ви? Не знаю. Тут не передбачено. Побудуєте собі новий дім. Вам Бабушкін може спроектувати. Все, мені треба бігти. Роботи ще багато. Нам ше довго Довгого дім огороджувати. Там буде школа – циркова, для тварин. Слоників будуть дресирувати.
- Как... і он? – це запитання зависло в повітрі без відповіді, бо прораб був вже далеко і шось там матюкався на робітників.
Однією рукою підтримуючи щелепу, а іншою – очі, Льоня поплентався до дружини.
- Как так? Што дєлать, слушай, а???? – заголосила дружина, - вєщі даже собрать нє далі.
- І піжаму?
- І піжаму.
- Обалдєлі со своімі майданчікамі.
Почало нудити, важкий ком підкотився до горла. На очах, як ясні зорі, забриніли дві крупні сльози. Льоня замироточив. Такого не було вже багато, багато років. Треба було їхати до Сандея.

P. S. Усі прізвища, події, люди видумані. Збіги з реальними – просто співпадіння. Десь так. Як завжди.